Мак Дугал теж не заперечує проти постулату про колективне сповільнення інтелектуальної діяльності у спільноті. Він говорить, що нижчий інтелект опускає до свого рівня вищий; і той сповільнюється у своїй діяльності, оскільки підвищення афективності взагалі створює несприятливі умови для правильної розумової роботи, оскільки індивіди залякані спільнотою і їх розумова робота не вільна, а також оскільки у кожного індивіда зменшене усвідомлення відповідальності за свої вчинки.

Загальна думка про психічну діяльність у простій, «неорганізованій» спільноті лунає від Мак Дугала не більш дружньо, ніж від Лебона: вона надміру збуджена, імпульсивна, пристрасна, непостійна, непослідовна, нерішуча й при цьому легко переходить до крайнощів; їй доступні лише брутальніші пристрасті й простіші почування; вона надзвичайно вразлива, легковажна у своїх судженнях, нестримна у своїх думках, сприйнятлива лише до найпростіших і найнедосконаліших висновків і аргументів. Її легко спрямовувати й залякувати, вона не має усвідомлення провини, самоповаги й відчуття відповідальності, але вона готова перейти від усвідомлення своєї сили до всіляких злочинів, на котрі ми можемо очікувати лише від абсолютної й безвідповідальної сили. Отже, вона поводить себе швидше як невихована дитина чи як пристрасний дикун, що вирвався на волю в чужій для нього ситуації; в гірших випадках поведінка спільноти схожа більше за все на поведінку зграї диких тварин, аніж на натовп людей.

Оскільки Мак Дугал протиставляє поведінку високоорганізованих спільнот зображеній тут поведінці, то нам буде особливо цікаво дізнатися, у чому полягає ця організація і якими чинниками вона створюється. Автор нараховує п’ять таких «principal conditions» для підняття духовного життя спільноти на вищий рівень.

Першою головною умовою є певний ступінь постійності у складі спільноти. Ця постійність може бути матеріальною або формальною; перше – коли одні й ті самі особи залишаються протягом тривалого часу в спільноті, друге – коли всередині спільноти існують певні ролі, розподілені між особами, що змінюють одна одну.

Друга умова: у індивіда, що входить до спільноти, з’являється певне уявлення про природу, функції, діяльність і вимоги спільноти, й результатом цього може таким чином стати почуття відношення до спільноти в цілому.

Третя умова: спільнота утворює зв’язок з іншими, подібними до неї спільнотами, але все ж таки відмінними від неї багатьма пунктами, тож вона ніби змагається з ними.

Четверта умова: спільнота має традиції, звичаї й настанови, котрі особливо поширюються на стосунки її співучасників один з одним.

П’ята умова: в спільноті існує розмежування, що полягає у розмежуванні й диференціюванні роботи, котра випадає на долю індивіда.

За дотримання цих умов нівелюються, на думку Мак Дугала, психічні дефекти спільнот. Від колективного зниження інтелектуальної діяльності вберігають себе тим, що не надають спільноті дозволу на вирішення інтелектуальних завдань, а доручають їх окремим особам, що беруть участь у спільноті.

Нам видається, що умови, котрі Мак Дугал вважає «організацією» спільноти, більш правомірно можуть бути описані по-іншому. Завдання полягає у тому, щоб надати спільноті саме тих якостей, котрі були характерні для індивіда й котрі згладилися у нього в спільноті. Бо індивід мав – поза примітивною спільнотою – свою сталість, свою самосвідомість, свої традиції і свої звички, свою особливу працездатність і свою життєву лінію; він був відокремлений від інших індивідів, з якими мав суперництво. Цю своєрідність він втратив на якийсь час завдяки своєму входженню до «не-організованої» спільноти. Якщо вбачати мету в тому, щоб наділити спільноту атрибутами індивіда, то слід пригадати про влучне зауваження В. Троттера