У процесі розвитку від дитини до дорослої людини справа взагалі доходить до все більше й більше поширюваної інтеграції особистості, до поєднання окремих потягів і цілеспрямованих прагнень, що виросли в ній незалежно одне від одного. Діалогічний процес у сфері сексуального життя здавна вже відомий нам як поєднання всіх сексуальних потягів у завершену генітальну організацію (Три статті про теорію статевого потягу. Психотерапевтич. библиот., вып. ІІІ, М., 1911, изд-во «Наука»). Численні відомі нам приклади показують, втім, що поєднання «Я», як і поєднання лібідо, може зазнати невдачі: такими є, наприклад, природознавці, що продовжують вірити в Святе Письмо і т. ін.

Далі натовп підвладний воістину магічній силі слова, що викликає в масовій свідомості страшенні бурі й здатного так само заспокоїти його. «Ні розум, ні переконання не можуть змагатися з відомими словами й відомими формулами. Вони виголошуються перед натовпом з благоговінням, – і тут таки вираз облич стає шанобливим, і голови схиляються». Варто лише пригадати при цьому табу на імена у первісних народів і ті магічні сили, котрі вони ототожнюють з іменами й словами[6].

І нарешті: спільноти ніколи не знали потягу до істини. Вони вимагають ілюзій, від котрих вони не можуть відмовитися. Ірреальне завжди має перевагу у них перед реальним, неіснуюче справляє на них такий самий вплив, що й існуюче. У них є виразна тенденція не робити різниці поміж ними.

Ми показали, що це переважання фантастичного життя й ілюзій, котрі виникають як наслідок нездійсненого бажання, є визначальною засадою для психології неврозів. Ми відшукали, що для невротика має значення не звичайна об’єктивна реальність, а психічна реальність. Істеричний симптом заснований на фантазії і не відтворює справжнього переживання; нав’язливе невротичне усвідомлення своєї провини засноване на факті злого умислу, який ніколи не був реалізований. Як у сновидінні й у гіпнозі, так і в душевній діяльності натовпу принцип реальності відступає на задній план перед силою афективно напружених бажань.

Те, що Лебон повідомляє про вождів натовпу, є менш вичерпним і у ньому не можна вловити певної закономірності. Він вважає, що як тільки живі істоти зберуться в певній кількості, – незалежно від того, чи буде це зграя тварин чи натовп людей, – вони інстинктивно скоряться перед авторитетом вождя. Спільнота – це слухняна череда, що не може жити без володаря. У ній настільки сильна жага покірності, що вона інстинктивно скоряється перед тим, хто оголосить себе її володарем.

Якщо натовп потребує вождя, то він повинен все ж таки мати відповідні особисті чесноти. Він повинен сам гаряче вірити (в ідею), щоб пробуджувати віру в спільноті; він повинен мати сильну імпонуючу волю, що передаватиметься від нього до безвільної спільноти. Далі Лебон обговорює різні типи вождів і прийоми, за допомогою яких вони впливають на спільноти. Загалом він вважає, що вожді чинять свій вплив завдяки ідеям, до яких вони самі ставляться фанатично.

Цим ідеям, так само як і вождям, він приписує зверх того таємничу нездоланну силу, котру він називає «престижем» (привабливістю). Престиж – це тип панування над нами індивіда, ідеї чи речі. Це панування паралізує всі критичні здібності індивіда й виповнює його єство шанобливістю й здивуванням. Воно може викликати відчуття, подібне до гіпнотичного засліплення.

Він розрізняє набутий чи штучний і особистий престиж. Перший виникає завдяки імені, багатству, репутації; престиж (привабливість) думок, літературних і художніх творів виникає завдяки традиціям. Оскільки у всіх випадках він корениться в минулому, то дає мало матеріалу для розуміння цього загадкового впливу. Особистий престиж мають небагато осіб, які завдяки ньому стають вождями; все скоряється перед ними нібито під впливом магнетичного зачарування. Однак будь-який престиж залежить також і від успіху й може зникнути через якусь невдачу.