З точки зору мистецтва Вольтер ще тримається на рівні: він створює велику кількість творів найрізноманітніших жанрів. Поряд з великими книгами він пише короткі філософські діалоги, памфлети, «роздуми з питань історії», політики, філософи. Як теоретик театру, відстоюючи переваги національної драматичної системи, пише цілу низку театрознавчих праць, з-посеред яких «Роздуми про давню і нову трагедії» (1748), «Коментування до Корнеля» (1764); як практик, творить нову серію драматичних творів. Однією з провідних тем його драматургії залишається осуд релігійного фанатизму; з цією темою перегукується і друга тема – боротьба з абсолютизмом і взагалі з деспотичним правлінням. Дає «Сироту з Китаю» (1755), драматичну комедію «Шотландка», середньовічну трагедію «Танкред», дійство якої відбувається на Сицилії і яку з великим розмахом поставила Комеді Франсез. Однак, віддалений від Парижа, Вольтер втратив контакт з глядачем. Його останні п'єси не мають успіху. В його сатирах, листах, віршованих промовах – «Природному законі» (1756), «Листі до Горація» (1772), написаних у класицистичному настрої, не відчувається більше жодного нового віяння «Лист до Горація» був останнім із низки листів, які Вольтер писав упродовж певного часу, пробуючи свої сили у великих віршованих посланнях, складених олександрійським віршем. У посланнях – «Лист до Буало» (1769), що був сатирою на XVII ст., «Лист до китайського короля» (1771), що став гнівним словом Вольтера проти письменників-недругів, «Лист до данського короля» (1771), про свободу преси, – змішалися і сила, і розум, і доброзичливість, які не раз поступалися злості автора. Останній з них – «Лист до Горація» (1772) – став своєрідним кредо письменника, в якому він особливо критично висловлювався про релігію. І навпаки, у сфері філософської думки Вольтер веде перед. Примітними щодо цього стають філософські повісті «Простак» та «Мікромегас». У Потсдамі він має надію, що його друг прусський король владно підтримає філософську кампанію. Вольтер править вірші короля, обідає разом з ним, розповідає йому цікаві історії. Не вагаючись підписує контракт з Фрідріхом II, за яким стає його дворецьким. Перед 1753 роком він складає «Клятву п'ятдесяти», найрізкіший антихристиянський памфлет, який коли-небудь виходив з-під пера великого письменника Довкола Фрідріха II збирається гурток письменників-авантюрників, який одного разу за вечерею у короля складає план створення «Філософського словника». Однак цей задум не знаходить свого втілення. Дуже скоро становище Вольтера змінюється, він переконується, що є радше розважальником короля, а не радником Його Величності. Якось йому передали слова правителя: «Помаранчу витискають, а шкірку викидають». Відносини погіршилися в кінці 1752 року, коли в одній сварці він зчепився з директором Берлінської академії Мопертуїсом. Розлючений король розпорядився спалити «Діатрібу доктора Акакія», в якій Вольтер висміяв свого супротивника, високого чиновника прусської держави. Довелося рятувати «шкірку»; з великими труднощами 27 березня 1753 року Вольтерові вдалося покинути Берлін. Але Фрідріх вирішив помститися: в імператорському місті Франкфурті Вольтера ув'язнюють за рішенням прусського резидента; арештовують також і пані Деніс, яка приїхала зустріти його Вольтер зазнає грубого поводження із собою і приниження: можливо, резидент переборщив у виконанні розпорядження, але Фрідріх II не втручається у цю справу.[11]

Перебування в Берліні відіграло в житті Вольтера велику роль. Насамперед він явив себе цілій Європі, розгорнув ідеї та почуття француза: виплекав у собі душу космополіта. Він зрозумів, що може зробити в релігії та філософи, взявши за приклад свого має статного покровителя. Він приймає рішення (можливо, не без погодження із Фрідріхом II) щодо суті своєї боротьби філософа і «війни проти негідниці».