– Ваш батько не помер, він одужав і повертається до Вавилона.

– Хвала Богові! – відповів молодик. – Тільки ця гробниця коштувала мені дорогенько.

Потім Задіґ сказав те саме меншому.

– Хвала Богові, – відповів той. – Я поверну батькові все, що маю, але хотів би, щоб він лишив сестрі те, що я їй дав.

– Нічого ви не повернете, – сказав Задіґ, – а ще одержите тридцять тисяч золотих, бо ви дужче любите свого батька.

Одна дуже багата дівчина дала двом магам обіцянку одружитися і по тому, як кілька місяців брала уроки в одного й другого, вона побачила, що вагітна. Ті обидва хотіли з нею одружитися.

– Я візьму за чоловіка того з двох, – сказала вона, – хто дав мені можливість подарувати імперії громадянина.

– Це я зробив цей прекрасний вчинок, – сказав один.

– Це я маю таку заслугу, – сказав другий.

– Гаразд, – відповіла вона, – я визнаю за батька дитини того, хто зможе дати їй краще виховання.

Вона народила сина. Кожен із магів хотів його виховувати. Із справою подалися до Задіґа. Він звелів прийти обом магам.

– Чого навчатимеш ти свого вихованця? – опитав він першого.

– Я навчу його, – сказав учений, – восьми частин красномовства,[44] діалектики, астрології, демономанії;[45] поясню, що таке субстанція й випадок,[46] абстрактне й конкретне, монади й неперевизначена гармонія.[47]

– А я, – сказав другий, – дбатиму, щоб він був справедливий і гідний мати друзів.

Задіґ виголосив:

– Чи ти батько дитині, чи ні, – але ти одружишся з матір'ю.

Весь час до королівського двору надходили скарги на правителя Мідії[48] на ім'я Іракс. То був великий пан, по суті непоганий, але зіпсований від пихи.

Він рідко терпів, щоб йому радили, і ніколи – щоб перечили. Павичі не такі чваньковиті, голуби не такі сласні, черепахи не такі ледачі; він живився тільки брехливою славою та облудними розвагами. Задіґ постановив його виправити. Він надіслав до нього від імені царя одного майстра з музики з двадцятьма співаками й двадцятьма чотирма скрипалями, одного майстра зі страв з шістьма кухарями й чотирьох камергерів, що мусили не відходити від нього. Царський наказ велів непорушно дотримуватись одного розпорядку дня, і от як усе сталося.

Першого дня, щойно прокинувся сласний Іракс, увійшов музичний майстер із співаками й скрипалями, проспівали кантату, яка тривала дві години і в якій що три хвилини ішов приспів:

Після того як виконали кантату, один із камергерів привітав його промовою на три чверті години, в якій вихваляв його саме за ті добрі якості, що ж тому бракувало. Щойно скінчилося привітання, його повели до столу під звуки інструментів. Обід тривав три години; тільки-но розтуляв він рота, щоб говорити, перший камергер виголошував: «Він матиме рацію». А ледве промовляв він якихось чотири слова, як другий камергер вигукував: «Він має рацію». Два інші камергери вибухали голосним сміхом на кожен Іраксів дотеп, що його той говорив чи мав сказати. По обіді кантату повторили.

Цей перший день видався йому чудесним; він думав, що цар над царями шанує його згідно з його заслугами; другий день видався йому не таким приємним; третій пригнітив його, четвертий важко було знести, четвертий був за кару. Нарешті, роздратований тим, що тільки й чує, як співають: «Ах, до чого повинен пан бути задоволений із самого себе!», що завжди чує, ніби він має рацію, і що його вітають щоранку о тій самій годині, він написав до двору, прохаючи царя зласкавитись і відкликати своїх камергерів, своїх музикантів і кухарів. Він обіцявся надалі бути не таким чваньковитим і значно дбайливішим; він не давав себе так облещувати, влаштовував менше свят і був куди щасливіший, бо, як говорить Саддер,