Щодо скіфського царя, то він захопився розмовою з прекрасною Альдеєю. Його горде серце ніби не помічало неуважності Формозанти і було до неї швидше байдуже, ніж гнівне.

– Вона прекрасна, – говорив він, – визнаю це, але вона, здається мені, належить до тих жінок, які цікавляться тільки власною вродою і які гадають, що людський рід повинен їм бути дуже вдячний уже за те, що вони дозволяють показувати себе привселюдно. У моїй країні не обожують ідолів; мені більше подобається весела й уважна погануля, ніж ця прекрасна статуя. Ви, пані, такі самі чарівні, як вона, а ви дозволяєте собі принаймні хоч розмовляти з чужинцями. Зі скіфською щирістю признаюсь вам, що я віддаю вам перевагу перед вашою сестрою.

Проте він помилявся щодо вдачі Формозанти; вона не була така пихата, як здавалося. Але Альдеї дуже сподобався його комплімент. Розмова їхня стала дуже цікава: поки вийшли з-за столу, і він і вона порозумілися й були дуже задоволені.

Після вечері вийшли прогулятися в парку. Цар скіфський і Альдея не забули відшукати затишний куточок. Альдея, що була щира на вдачу, сказала цареві:

– Я ненавиджу мою двоюрідну сестру, хоч вона й краща за мене і її чекає вавилонський трон. Честь сподобатися вам для мене привабливіша. Я волію краще Скіфію з вами, ніж вавилонську корону без вас, але ця корона належить мені за правом, коли є права на світі, бо я походжу від старшого Немвродового коліна, а Формозанта тільки від молодшого. Її дід скинув з царства мого діда і вбив його.

– То от яке кревне право у вавилонських царів! – сказав скіф. – Як звали вашого діда?

– Його звали Альдей, як і мене, батько мав таке саме ім'я; його з матір'ю заслали були в глибину імпеpiï, a по їхній смерті Бел, не боячись мене, побажав виховати мене разом зі своєю дочкою, але він вирішив, що я ніколи не вийду заміж.

– Я помщуся за вашого діда, вашого батька й за вас, – сказав цар скіфський, – я відповідаю за те, що ви вийдете заміж, я заберу вас позавтрьому рано-вранці, бо завтра мушу обідати з вавилонським царем, і щоб підтримати ваші права, я приведу армію в триста тисяч!

– Я згодна, – відповіла прекрасна Альдея, і, давши одне одному слово честі, вони розійшлися.

Незрівнянна Формозанта вже давно пішла спати. Вона звеліла поставити біля свого ліжка срібний ящик, а в ньому апельсинове дерево, на якому б опочивав її птах. Запона над ліжком була спущена, але Формозанті не хотілося спати, – серце й уява її надто були збуджені. Прекрасний невідомий стояв їй перед очима, вона бачила, як він пускав стрілу з лука Немврода, вона стежила, як він рубав голову левові, вона знову читала його мадригал, нарешті, вона бачила, як він вихопився з натовпу й сів на свого однорога. Тоді вона вибухнула риданнями й вигукнула крізь сльози:

– То я його вже не побачу, він не прийде знов!

– Він вернеться, пані, – відповів їй птах з височини свого апельсинового деревця. – Хіба можна побачити вас і не бачити знову?

– О небо! о вічні сили! Мій птах розмовляє чистою халдейською мовою! – Говорячи так, вона одсунула запону, стала навколішки на ліжкові й простягла до нього руки. – Чи ви часом не бог, що зійшов на землю? Чи ви не великий Оромазд,[18] що сховався під цим чудовим пір'ям? Коли ви бог, поверніть мені цього прекрасного юнака!

– Я тільки птах, – обізвався той, – але я народився за тих часів, коли всі тварини ще розмовляли і коли птахи, змії, осли, коні, грифи вміли розмовляти з людьми. Я не хотів говорити привселюдно, боячись, щоб ваші двірські дами не прийняли мене за чаклуна. Я признаюсь у цьому тільки вам.