– Ми більше ніколи не будемо закривати штору на вікні з квітами, і я дозволяю вам дивитися скільки забажаєте. А ще краще, не дивіться крадькома, а приходьте до нас у гості. Наша мама така хороша, вона так любить допомагати людям! Я попрошу Бет зіграти для вас на фортепіано та заспівати, а Емі із задоволенням потанцює для вас, а ми з Мег розсмішили б вас над нашими кумедними сценками, і ми весело провели б час разом. Як ви думаєте, ваш дідусь дозволить вам прийти до нас?

– Думаю, що він дозволив би, якби ваша мати попросила його. Взагалі, він дуже добрий, тільки на вигляд такий суворий. Він дозволяє мені робити те, що я хочу, ну, в значній мірі, просто він непокоїться, щоб я не докучав чужим людям, – пояснив Лорі і його обличчя торкнулася легка усмішка.

– Ми не чужі, ми сусіди, і навіть не думайте, що будете нам докучати. Ми дуже хочемо познайомитись з вас ближче. Я вже довго думала, як би завести з вами знайомство. Наша сім'я живе тут не дуже давно, але ми вже знайомі з усіма сусідами, крім вас.

– Річ у тім, що дідусь постійно сидить за своїми книгами, і те, що відбувається за стінами будинку його не особливо цікавить. Містер Брук, мій учитель, не живе тут, а приїжджає лише провести заняття. Ось і виходить, що мені просто нема з ким піти погуляти, тому я сиджу вдома.

– Погано. Вам потрібно перебороти себе і почати ходити у гості, адже наскільки мені відомо, вас запрошують. Тоді у вас буде багато друзів і вам завжди буде, куди піти. І до речі, спілкування чудово допомагає подолати сором'язливість.

Лорі знову зніяковів і почервонів, але абсолютно не образився на прямолінійність Джо, адже він розумів, що вона сказала це виключно з добрих намірів. Та й як тут ображатися, адже вона сказала чисту правду.

– Вам подобається ходити до школи? – запитав хлопчик, вирішивши змінити тему розмови після невеликої паузи, під час якої він зніяковіло витріщався на вогонь в каміні і думав над словами Джо, поки сама Джо з інтересом розглядала кімнату.

– Я не ходжу до школи. Я пішла працювати, щоб хоч трохи допомогти своїй родині – я доглядаю за своєю старою тітонькою. Вона, звичайно, рідкісна буркотуха, але мені вона все одно подобається, – відповіла Джо.

Лорі вже відкрив рота, щоб запитати ще щось, але швидко передумав, бо згадав, що занадто цікавитися чужими справами неввічливо, то він зніяковіло закрив рота і промовчав. Джо оцінила його вихованість, але вона була не проти розповісти кілька кумедних історій про тітоньку Марч, тому вона жваво описала йому навіжену стару леді, її товстого пуделя, папугу, що говорить іспанською, і, звичайно ж, розповіла про чудову бібліотеку, де вона зачитується цікавими книгами. Лорі був у захваті від її історій. А коли Джо розповіла про одного старого джентльмена, який прийшов якось у гості до тітки і так захопився своїми пишними промовами, що не помітив, як папуга зірвав з його голови перуку, Лорі так голосно розреготався, що до кімнати навіть зазирнула покоївка, щоб перевірити, що там відбувається.

– Ой, зараз лусну від сміху! Це просто чудово! Розкажіть ще щось, – сказав він, відриваючи від диванної подушки своє червоне від нестримних веселощів обличчя.

Натхненна своїм ораторським успіхом, Джо почала розповідати Лорі про їх домашні вистави, про те, як вони непокояться за батька і з нетерпінням чекають на його повернення, і про інші важливі події того маленького світу, в якому вони з сестрам жили. Потім вони перейшли до розмови про книжки. Джо була рада, що Лорі виявився таким самим книголюбом, як і вона, і прочитав навіть більше книжок, ніж вона сама.