Але хлопчик засміявся і, намагаючись не виказувати свого подиву, ввічливо сказав:

– Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо бажаєте.

– А я вас не потурбую?

– Анітрохи. Я сховався тут, тому що нікого тут не знаю і почуваюся трохи чужим на цьому святі. Розумієте?

– Ви навіть не уявляєте, як добре я вас розумію. Я тут з тієї ж причини. Ми можемо посидіти тут разом, якщо ви, звичайно, не проти моєї компанії.

Хлопчик сів і став уважно розглядати свої туфлі, поки Джо щосили згадувала манірні слівця Емі, щоб здаватися зараз максимально ввічливою та невимушеною:

– Думаю, ми вже зустрічалися раніше з нагоди повернення Вами нашої кицьки, вельмишановний містере Лоренс. Ви живете у маєтку недалеко від нас.

– Так, я живу по сусідству з вами. Він підняв голову і щиро розсміявся – театральна манірність Джо здалася йому досить кумедною, коли він згадав, як вони весело базікали про крикет, коли він приніс тоді їхню кішку.

Джо трохи розслабилась, теж розсміялася і сказала:

– Дякую за прекрасний подарунок на Різдво, ми так добре провели час з сестрами.

– Це все мій дідусь.

– Але ідею підкинули йому ви, чи не так?

– Як себе почуває ваша чарівна кішка, міс Марч? – запитав хлопчик з серйозним виглядом, але блиск його темних очей видавав іронічність запитання і Джо зрозуміла, що він насилу стримує сміх.

– Чарівно, дякую, містере Лоренс. Але я не міс Марч, я всього лише Джо, – відповіла дівчина з такою ж показною серйозністю.

– А я не містер Лоренс, а просто Лорі.

– Лорі Лоренс – яке цікаве ім'я!

– Взагалі, мене звуть Теодор, але мені не подобається це ім'я, тому що інші хлопці скорочують його до «Дора», тож я змусив їх називати мене Лорі.

– Я теж ненавиджу своє ім'я – воно звучить так сентиментально, немов я якась тендітна леді, яка непритомніє з найменшого приводу! Я теж хочу, щоб усі називали мене Джо замість Джозефіна. А як ви змусили хлопчиків не називати вас Дорою?

– Я їх побив.

– Ну, бити тітоньку Марч я точно не буду, тож, думаю, доведеться терпіти, – і Джо смиренно зітхнула.

– Хіба ви не любите танцювати, міс Джо? – запитав Лорі, з явним задоволенням вимовляючи її ім'я.

– Я обожнюю танцювати, але коли багато місця і всі веселяться. Тут я обов'язково що-небудь зачеплю чи зламаю, наступлю комусь із гостей на ногу або зроблю ще щось жахливе, тож я тримаюся подалі від неприємностей і дозволяю Мег насолодитися цим вечором. А ви танцюєте?

– Іноді. Бачте, я багато років прожив за кордоном і ще не до кінця розібрався, що тут до чого.

– За кордоном! Як цікаво! – вигукнула Джо. – О, розкажіть мені про це! Я так люблю слухати про подорожі.

Лорі явно не очікував такого інтересу і навіть трохи розгубився, не знаючи, з чого почати свою розповідь, але лавина питань від Джо незабаром змусила його зібратися з думками, і він розповів їй, як ходив до школи у Веве,[13] що там не потрібно було носити головні убори, на озері стояла ціла флотилія човнів, а на канікулах хлопці збиралися і всі разом вирушали в захоплюючі піші походи по околицям зі своїми вчителями.

– От би опинитися там! – вигукнула Джо. – А в Парижі ви бували?

– Ми провели там минулу зиму.

– І французькою вмієте говорити?

– У Веве нам тільки так і було дозволено говорити.

– Скажіть що-небудь! Читати французькою я вмію, але як правильно вимовляти слова не знаю.

– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis? – добродушно сказав Лорі.

– Як добре у вас виходить! Так, якщо я не помиляюся, ви запитали: «Хто ця юна леді у гарних бальних туфлях?». Чи не так?

– Oui, mademoiselle[14]